| Огляд |
|
|
|
|
Урок малювання під музику. Мікротональна музика та аудіовізуальний перформанс
ХXІ Міжнародний фестиваль Київської організації Національної спілки композиторів України "Музичні прем’єри сезону"
6 квітня 2011, середа
Поширити у Facebook
Джерело: Журнал "Музика"
 У Малому залі Національної музичної академії України імені петра Чайковського зіграли мікротональну й тональну музику і задемонстрували практику синхронного перекладу музики в… живопис.
Презентований у рамках «Музичних прем’єр сезону» проект італійських митців, композитора Ніколя Візаллі й художниці Розанни Прессато, «Мікротональна музика та аудіовізуальний перформанс» – один із тих, від яких не знаєш чого чекати: експериментаторства, новаторства й відкриттів, епатажу чи все ж таки художнього ефекту.
«Я розумію, що музика, створена в мікротонових строях, для вас є незвичною, – ніби виправдовуючись перед київською публікою, говорив італійський композитор. – Однак за Заході люди вже звикли до такої організації звука, для них це вже “правильна” темперація, а не навпаки».
Ми не такі вже й невігласи в цій галузі.
У плані розвитку мікроінтервальної техніки в нас зроблено досить багато, насамперед, в електронній музиці.
В акустиці у цьому напрямку працюють, наприклад, музиканти одеського дуету «Віолончеліссімо» Ольга Веселіна і Вадим Ларчиков.
У 2006 році в Києві за ініціативи того ж Ніколя Візаллі у співпраці зі скрипалем Остапом Шутком було проведено конкурс серед виконавців (скрипалів, піаністів і гітаристів) на краще виконання мікротонового твору Візаллі.
А втім мікротональна, або мікротонова музика як явище (радше, як поняття, адже елементи «мікротоновості» є в народній музиці, уся неєвропейська народна музика власне мікротонова) й досі сприймається у нас, неначе екзотика.
Ніколя Візаллі отримав класичну музичну освіту, в минулому він – кларнетист.
До композиції прийшов іще в юності – через джаз і неоромантизм, відтак захопився авангардними композиторськими техніками ХХ століття і, нарешті, вирішив шукати свого стилю й творчого обличчя винятково в мікротоновій музиці.
Композитор вважає, що в професійній інтонаційній практиці потрібно вживати всі звуки, які розрізняються людським слухом, а не обмежуватися дванадцятьма півтонами, що століттями вкорінювалося в нас разом із музикою європейської традиції.
Виявляється, традиційний звукоряд – це тільки п’ята частина доступних нам звуків, водночас, ми не знаємо всього звукового багатства, утвореного від похідних од півтона тритонів, чвертитонів і шеститонів!...
І це, на думку італійського композитора, передовсім поразка сучасного слухача.
 Мікротонова музика не потребує нової нотації (приміром, у нотному тексті мікротонового твору для скрипки знаходимо ті самі ноти, лише з позначенням відповідної струни).
Але Візаллі співпрацює з майстрами спеціальних музичних інструментів – скажімо, у мікротоновому фортепіано в одній октаві не дванадцять, як зазвичай, а шістнадцять клавіш.
Як же звучить мікротоновий твір для акустичних інструментів?
Нам представили композицію Ніколя Візаллі «Shafaqa» для скрипки і альта у виконанні вже згаданого Остапа Шутка і Вадима Педорича.
Було відчуття (зізнатись, не зовсім комфортне) ущільнення звукової тканини, так, ніби виконавці свідомо «фальшивили», а близькість інтонацій створювала ефект постійного glissando (очевидно, речитативна інтонація в традиційному розумінні у мікротональній техніці неможлива).
А проте подібний нечленороздільний «текст» мав і свою красу, там була специфічна ніжність і навіть деяка інтимність музичного «висловлювання».
 У другій частині проекту публіка стала свідком несподіваної творчої акції.
Обступивши колом художницю Розанну Прессато, що просто на сценічній долівці розмістила полотно і фарби, слухачі (що були водночас і глядачами) спостерігали кольорову абстракцію, котра тут же й народжувалася на полотні, паралельно зі звучанням цього разу тональної музики (виконавці – Остап і Ольга Шутко, відповідно, скрипка і віолончель).
Складно було б говорити про художній переклад, тим паче про семіотичні зв’язки між двома видами мистецтва (хоча неможливо було не помітити, як legato в музиці щоразу оберталося плавною графічною лінією, а staccato – бризками фарб), бо невідомо, який сенс вкладала у все це сама художниця.
Але суть подібного перформансу передовсім у спостереженні за робочим процесом – не дарма ж кажуть, що людина безкінечно довго може дивитися на три речі: на вогонь, на воду і на те, як хтось працює.
Матеріал надано редакцією журналу «Музика»
Автор: Олеся Найдюк
Фото: Тетяна Платонова
Концертний зал: Малий зал Національної музичної академії
Конкурс (фестиваль): Фестиваль "Музичні прем'єри сезону"
Джерело: Журнал "Музика"
Фотоальбом:
|