| Огляд |
|
|
|
|
"Театр — найбезпечніший простір поговорити із травмами". Як пластична вистава Occupation осмислює досвід окупації
Сьогодні
Поширити у Facebook
Виставу Occupation режисер Мірес Пенюшкевич створив на основі трьох реальних історій херсонців. За сюжетом це одна велика родина, дім якої опиняється в окупації і стає полем бою між щемливими спогадами та жорстокою реальністю, сповнений пропагандою, насильством і голодом.
"Аби ще більше зачепити глядача, я поєднав три історії в одну. Для того щоб створити цілісний образ найціннішого в українському народі — родини", — розповідає Пенюшкевич.
Пластичну виставу режисер разом із хореографинею-постановницею Юлією Прилуцькою поставили майже за три місяці в Центрі Леся Курбаса на запрошення театральної спільноти DSP.
Вікторія Саєнко для Суспільне Культура поговорила з творцями вистави про перетворення історій на постанову, саморефлексії глядачів, які пережили окупацію, та тіло як найчесніший інструмент.
"Навіть про Ганнібала Лектора так жорстоко не пишуть"
Всі постанови режисера Міреса Пенюшкевича пов'язані з комунізмом, війною та злочинами проти людства. Тему окупації він досліджує вже два з половиною роки. Зі своєю першою виставою "Рептилії" Пенюшкевич взяв участь у міжнародному театральному фестивалі "Мельпомена Таврії", що проходив 7–16 вересня 2024 року в Херсоні. Після вистави глядачі ділилися з режисером власним досвідом життя в окупації.
"Ми приїхали зранку, щоб по обіді зіграти цю виставу. Поки все налаштовували, спілкувалися з представниками театру, які пережили окупацію. І після показу підійшла велика кількість людей, щоб подякувати й поділитися власним досвідом. Але час у нас був обмежений, тому я в багатьох просив контакти, щоб люди написали мені ці історії. Загалом я отримав більш ніж 20 історій", — пригадує Мірес Пенюшкевич.
У пластичній виставі Occupation йдеться про життя родини в Херсоні під час окупації. Опиняючись в самотності та ізоляції, вони переживають холод, голод і насилля. Їхній дім перетворюється на "в'язницю", а вся сім'я щодня бореться за можливість зберегти людяність. За сюжетом, як і в реальному житті, не всім членам родини вдалося вижити.
"[У виставі] дідусь, бабуся, мама з дітьми — це одна родина. Дівчина, яка виїжджала (головна героїня) — інша історія. Пара закоханих — третя історія, — розповідає режисер і продовжує: — Мені здається, навіть про Ганнібала Лектора так жорстоко не пишуть, як мама [з першої сім'ї] щодня описувала у своєму щоденнику окупацію. Вона давала прочитати мені цей щоденник. На жаль, її батьки загинули від голоду, а діти — від вибуху. Важко було обирати найгіршу історію для вистави. Але я також розумів, що не можна ставити виставу на 15 годин, аби показати історії всіх, на жаль".
Мірес Пенюшкевич пригадує, що з усіх надісланих історій про окупацію, обрав дві для подальшої роботи. Спочатку режисер зідзвонювався з людьми у відеоформаті, щоб ближче познайомитись одне з одним. Через п'ять онлайн-зустрічей він почав розпитувати про життя в окупації. Поступово, щоб не травмувати людей ще більше.
"В той момент зрозумів, наскільки деякі люди глибші, ніж Маріанська западина. І ця глибина мене як режисера сильно наштовхує на роботу", — зізнається режисер.
Спочатку театральна спільнота DSP запросила Пенюшкевича зробити постанову за віршами поета та військового Бориса Гуменюка, який нині вважається зниклим безвісти. Режисер погодився вибудувати драматургію за віршами, й коли читав одну з поезій Гуменюка, натрапив на слово "окупація".
"В один момент мене просто тригернуло. Я згадав всі ті історії, які мені писали люди, й запропонував втілити виставу на реальних подіях. На щастя, театр пішов на цей експеримент, і, як на мене, він виявився дуже вдалим", — розповідає режисер.
Головним реквізитом вистави є валізи. На таке осмислення Міреса Пенюшкевича підштовхнуло його відео з київського вокзалу під час першої повітряної тривоги, де люди кидали свої валізи й тікали.
"Чому вони старі, а не сучасного формату? Тому що я хотів показати, що окупація була як мінімум останні 400 років. Чому пісочний колір [у виставі]? Тому що для мене Херсонська область — це Лиман, море, [село] Станіслав", — ділиться Мірес.
Єдине, що не можуть забрати — людяність
У роботі над постановою режисер багато переглядав документалістики про життя під окупацією. "Для мене важливо передати не поверхневий стан, не відблиск", — каже він. В документальному фільмі "Окупація" розказана історія священника ПЦУ Сергія Чудиновича із Херсона — давнього знайомого Пенюшкевича, який раніше ділився з ним статтями про різні релігії.
"Мені стало надзвичайно боляче під час перегляду фільму, тому що я не знаю жодної настільки позитивної і щирої людини, як Сергій, який, як виявилося, пережив окупацію, — розповідає Мірес. — І тоді виникає питання: коли ти переживаєш тортури, голод, холод, самотність, як не втратити оце найцінніше — людяність? Бо це те єдине, що в нас не можуть забрати окупанти. Ми можемо або її віддати самі, або тримати до кінця при собі".
Окупація торкнулася й деяких родин творчої команди. Батьки акторки, що виконує роль головної героїні, Ольги Галицької, жили в Херсоні. Дівчина приїжджала туди на літні канікули, тому завжди відгукувалась про місто як свій другий дім.
Ось як режисер розповідає про роботу з акторами вистави, які не мають досвіду окупації: "Мені важливо, щоб актор на сцені створив абсолютно нову, не схожу на себе людину. І коли герой, за сюжетом, живе в окупації, то хороший актор у запропонованих умовах повністю відчує цей біль і зможе його передати.
Звичайно, це має бути безпечно та обережно, щоб не травмувати людину. Ти як режисер повинен правильно спрямувати. Я завжди запитую актора, як його звати, які має хобі — і він мені одразу відповідає. На ці ж запитання він має відповісти й для свого персонажа, щоб докопатися до суті. Моє завдання як режисера — розбирати з ним далі про особисті принципи, взаємостосунки з іншими героями, зміни під час повномасштабного вторгнення. Тільки коли ставиш 500 запитань, після 501-го вони можуть для себе вкурвити в голові, куди потрібно рухатись".
Хореографиня-постановниця Юлія Прилуцька до роботи над виставою Occupation працювала з людьми, які постраждали від війни. Вона не просто вчила їх танцювати, а проводила глибинну терапію через рух.
"Я завжди кажу, що тіло може сказати набагато більше, ніж слова. Тому саме через тіло легше відрефлексувати якусь тему чи поділитися історією, — розповідає Юлія Прилуцька. — Можу сказати, що ми працюємо тільки з чутливими темами. Нащо тоді мистецтво, якщо говорити про щось просте? Мені більше відгукується [говорити] про вічне, про болюче".
Старший брат та рідні Юлії перебували в окупації, дехто з близьких досі залишається там, а історії людей, з якими вона працювала, допомогли зробити виставу більш чутливою та чесною. На думку Прилуцької, прем'єрна вистава і та, яку глядачі бачать зараз — кардинально різні: команда постійно намагається зробити цікавіше, професійніше, додавати нові сенси, ускладнювати хореографію.
"Кожен рух для нас — це фактично слово. Думаю, що 50 відсотків сенсів, які ми туди вклали, глядач не зрозуміє. Але він і не має цього робити. Ми пишемо внутрішній монолог, коли створюємо хореографію", — вважає Юлія Прилуцька.
Глядачі, які пережили окупацію
Створювати вистави про те, що відбувається в окупованих містах прямо зараз, психологічно важко, вважає Пенюшкевич, однак важливо говорити про різні досвіди українців та сприяти єдності одне одного. Режисер називає театр найбезпечнішою бульбашкою для осмислення болісних тем, в якій ти контролюєш ситуацію й можеш спокійно з неї вийти. Але він не думав, що люди, які пережили окупацію, прийдуть на виставу.
"На прем'єрі була дівчина, історія якої стала головною у виставі. Вона наприкінці підійшла до мене, обійняла й сказала, що чи то прожила, чи то відпустила це. Я розумію, що ціннішого у своєму житті я нічого не чув. Від жодної своєї вистави я не отримував стільки повідомлень, як після цієї, коли люди ділилися емоціями", — пригадує режисер.
Для Міреса Пенюшкевича було важливо, щоб постанову Occupation побачив не тільки український глядач, який розуміє цей біль: "Цю виставу побачило дуже багато іноземців. Зокрема, був американський режисер, який, наприклад, напише про це у своїй книзі. Тобто, як на мене, місія здійснена. Якщо ця вистава вплинула хоча б на одного глядача, а вона вплинула, то для мене це вже перемога".
Нині у виставах режисер налаштований зачіпати не тільки воєнні аспекти, щоб не зламати себе. Адже відчуває, ніби внутрішньо вмирає після кожної постанови. Проте й надалі хоче більше розповідати про людей і для них, тому обирає цей шлях, хай який він важкий.
"Я не вірю в поганих людей (якщо ми не говоримо про людей, які чинять фізичне й моральне насильство). Це історія про те, що ми не народжуємось поганими, ми обираємо простоту. Зло воно банальне, як на мене. Воно не потребує якогось розумового процесу й внутрішньої наснаги до дії. Тому що робити добро іншим, а не тільки собі, набагато важче, аніж піклуватися виключно про себе. Я дуже сподіваюся: мої вистави наштовхнуть на те, що світом керує людяність й доброта. Керує небайдужість, голод і любов, як на мене", — каже Мірес.
Він називає себе "режисером-зозулею", адже після постанови залишає виставу на команду й іде в нові проєкти:
"Я завжди кажу акторам, що у вистави є два етапи: постановка як процес виношування дитини, а прем'єра — народження. А потім дитинку ж потрібно навчити ходити, писати, говорити. Тому вся робота розпочинається тільки зараз. Вистава залишилася з Юлією Прилуцькою та моєю помічницею Олексою Москаленко. Тому що акторів навіть після прем'єри потрібно правильно направляти.
Автор: Антон Дмитрук
Джерело: suspilne.media
|