|
|
Оперні пристрасті
25 лютого 2017, субота
Поширити у Facebook
Джерело: Газета «День»
Ім’я знаного оперного співака Тараса Штонди нині відоме далеко за межами рідного Києва: у Великобританії, Іспанії, Італії, Швейцарії, Нідерландах, Данії, Швеції, Фінляндії, Норвегії, Бельгії, Франції, Німеччині, Чехії, Сербії, Польщі, Словенії, Бразилії, Японії... У його репертуарі така кількість виконаних партій басового і баритонового репертуару, що будь-яка з них могла бути обрана для творчого звіту, але така вже натура — своїм прихильникам Тарас Штонда захотів зробити коштовний подарунок у вигляді вистави, яку на цій сцені виконували 115 років тому за участі самого Шаляпіна — опери М. Римського-Корсакова «Моцарт і Сальєрі».
Нагадаємо, вперше кияни почули цей твір в концертному виконанні 1899 року в театрі «Соловцов» (нині Театр ім. Лесі Українки), який задовольняв потреби опероманів, доки за проектом Віктора Шрьотера збудували новий театр на місці Міського театру, що згорів у 1896 році. Партію Моцарта виконував О. Давидов, Сальєрі — Я. Свєтлов, солісти харківської трупи А. Церетелі. А у першому ж сезоні — навесні 1902 року — в новозбудованому оперному театрі Федір Шаляпін приголомшив публіку своїм взірцевим виконанням партії злодія від мистецтва, яким композитор, диригент і педагог Антоніо Сальєрі став із легкої руки поетичного генія — Олександра Пушкіна, котрий поклав на вірші розповсюджену, але згодом спростовану легенду про отруєння Вольфганга Амадея Моцарта. Така вже природа шедевра — правда життя і недостовірність кримінального аспекту сюжету відступили перед художньою символікою граничного протиставлення ремесла і творчості, догми і свободи, заперечення сумісності генія і злодійства.
Текст однойменної трагедії Пушкіна у практично незмінному вигляді стало лібрето одноактної опери, написаної Миколою Римським-Корсаковим менш ніж за місяць. Конфлікт твору зосереджений на діаметральному протиставленні, на зіткненні двох типів художників — безпосереднього і самобутнього світлого генія й прагматичного раціоналіста і догматика, готового на злочин через чорну заздрість.
Тарас Штонда, обираючи цей твір для ювілейної вистави, не лише прагнув чогось нового для себе і публіки, а ще й хотів висловити своє захоплення генієм Шаляпіна, у виконанні якого постать Сальєрі набула трагедійної сили і філософської значущості. Ця роль в опері речитативно-аріозного характеру, практично позбавленої дії вимагає від співака поєднання високого драматичного вокалу з виразною декламацією, динамічним акторством, яке наповнює життям кожну мить перебування героя на сцені. Широкий спектр почуттів — від захвату до ненависті, від вагань до рішучості — артист демонстрував усіма засобами сценічного мистецтва: воістину шаляпінська міміка, поривчастість рухів, скульптурна рельєфність статичних моментів і, насамперед, розкута, багатобарвна вокалізація кожного нюансу настрою центрального героя.
Прийнято вважати, що головний герой опери — саме Сальєрі, а не Моцарт, партію якого прекрасно виконав Валентин Дитюк. Молодий соліст Національної опери з унікальним тембром, зі зворушливою акторською привабливістю, воістину моцартівською безпосередністю зміг своїм виконанням вирівняти «позиції» персонажів, створивши достойну вокально-артистичну конкуренцію маститому ювіляру. Його Моцарт із тих небагатьох обраних, «єдиного прекрасного жерців», божественну природу творчості якого з фатальною заздрістю визнає ремісник від мистецтва.
Постановники вистави — режисер Анатолій Солов’яненко, художник Марія Левитська, диригент Алла Кульбаба — доклали зусиль, аби цей невеличкий оперний шедевр на сцені набув тих висот філософських узагальнень, які утверджені Пушкіним і Римським-Корсаковим. Мінімалізм оформлення у кабінетній стилістиці, сюртучна чорно-золота гама для прагматичного Сальєрі (матеріалізований «чорний чоловік»), і, наче острівцем живого, як метелик над вогнем, — інкрустований рояль і безтурботний Моцарт. Ненав’язливо ефектно поставлена сцена виконання хором (хормейстер Богдан Пліш) фрагменту з «Реквієму», який ллється з бокових лож глядачевої зали. Вражає і міцно бере за серце катарсисний фінал, коли у мерехтінні сотень свічок, які зростаються із зірками, що проривають чорноту неба, навіки закарбовується постать генія.
— Ця ідея мені прийшла з раптовим болем у серці, коли під звуки «Реквієму» Моцарта перед очима постало видовище, яке колись вразило мене на все життя: безкінечний скорботний шлях зі свічок на Софійській площі, на майдані Незалежності після драматичних подій 2014-го, — зізналася М. ЛЕВИТСЬКА. — Геній, герой, душа якого у полум’ї поминальних свічок піднімається до висот Вічності.
А внизу на колінах — розчавлений величчю вічності вбивця. Піднесене й земне. Фінал вистави навіює аналогію з узагальнюючою філософською максимою І. Канта: зоряне небо над головою і моральний закон всередині нас — те, що завжди наповнює душу священним трепетом. Порушення ж або хибне суб’єктивне трактування моральних законів може призвести до глобальних фатальних зсувів.
Прем’єрі «Моцарта і Сальєрі» передувала вистава «Алєко» С. Рахманінова, у якій Тарас Штонда виконує заголовну партію вже сім років відтоді, як заспівав її на прем’єрі. Нині артист підкорив слухача, особливо каватиною Алєко, яку він, здається, проспівав самою душею — змученою зрадженим коханням, зраненою ревнощами, непримиренно озлобленою. «Страсті» — коли він співає це слово, стає зрозумілим, що це головна рушійна і непереборна руйнівна сила його героя, яка призводить до неминучої розв’язки — злодійства, не менш драматичним результатом якого стає каяття. У партії невірної Земфіри успішно дебютувала Ксенія Бахрітдінова, яка перший сезон працює на столичній сцені, але вже встигла підкорити слухачів своїм глибоким, повнозвучним сопрано, у якому гармонійно поєднуються ліричні і драматичні барви, своїми привабливими сценічними даними, невимушеною артистичністю. У виставі взяли участь Богдан Тарас (Старий циган), Дмитро Кузьмін (Молодий циган) і Дарія Князєва (Стара циганка).
Автор: Лариса Тарасенко
Виконавець (артист): Тарас Штонда
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
Джерело: Газета «День»
|