|
|
Людмила Монастирська: у часі, просторі, звучанні
28 травня, середа
Поширити у Facebook
Всесвітньовідома оперна співачка, солістка Національної опери України Людмила Монастирська відзначила ювілей!
Велич людини – не в титулі, не в славі,
А в тому, що вона лишає після себе!
Ліна Костенко
Майже в усіх статтях, написаних про Людмилу Монастирську, автори цитують світову пресу: «краща в світі Аїда за останні 50 років», «сучасна Марія Каллас». Більшість оперних співачок знепритомніли б від щастя. А Людмила, ідучи на чергове інтервʼю, заздалегідь проголошує: «Тільки не називайте мене ні зіркою, ні примадонною, і тим більше не порівнюйте з Каллас! Домовились?».
Мені теж не до душі подібні визначення. Але якщо Людмила Монастирська демонструє зворушливу людську скромність («Каллас – недосяжна!»), то я не погоджуюся з іншим: слово «зірка» стало надто заїждженим, щоб відбивати справжню сутність. А будь-яке порівняння нівелює неповторність творчої особистості. Тому для мене Людмила – не «друга Каллас», а перша і єдина Монастирська.
Щодо «кращої Аїди за останні 50 років», співачка наголошує, що цю фразу не варто тиражувати, бо це – «лише субʼєктивна думка однієї людини». Але з цього приводу я б з нею посперечалася. Бо це «субʼєктивна думка» Генерального директора Метрополітен-опера Пітера Гелба, котрий кого тільки не чув у цій партії за останні 50 років! Тож, виходить, що це не «лише», а «аж-аж-аж»: субʼєктивна думка «аж» такого фахівця на «аж» такій посаді «аж» у Метрополітен-опера!
Але навіть на моє заперечення Людмила Монастирська зауважує: «Коли виокремлюють з репертуару одну партію, складається враження, що вона «найкраща», а інші, виходить, «гірші». Але я однаково вкладаюся у створення будь-якого образу. Тому я проти оціночних «штампів» і певного «таврування» співаків, навіть якщо йдеться про найвищі компліментарні форми».
Отже, спілкуючись з Людмилою Монастирською, я пильно слідкую за своїми словами, аби вони були якомога обʼєктивнішими. Але пильність Людмили все одно попереду: якщо я раптом збиваюся на щирий, емоційний, але дещо «пафосний стиль», вона заливисто сміється: «Яно, обережно! Це вже перебір!».
Так було і під час однієї з останніх зустрічей, коли я почала перераховувати найвидатніших оперних виконавців і закінчила перелік самою Монастирською. Для мене це не було «перебором». Я витримала логічну вісь порівняння: з цими легендами Людмила співає на одній сцені. А Пласідо Домінго, з яким вона виконувала багато вистав, назвав її «однією з найкращих співачок сучасності», «рідкісним за якістю сопрано» та охрестив влучним італійським словом «fenómeno» (явище).
Коли я про це нагадала, Людмила у відповідь лише хитнула головою:
– Я себе вважаю просто звичайною професіоналкою.
– Тобто, такою, як усі? – не втрималась я, але співачка не відчула в моєму голосі натяк на іронію.
– Як усі, – просто відповіла вона.
– Отож я й дивлюся, що всі співають з Пласідо Домінго!..
Людмила Монастирська знову засміялася своїм чарівливим оксамитовим тембром.
Попри наш непростий час, вона зуміла зберегти свою внутрішню дитину, яка блискавично реагує на гумор і підкоряє своєю щирістю. Тож, всі, хто особисто знають Людмилу, дивуються, що зіркова хвороба оминула її стороною.
– А які, до речі, ознаки зіркової хвороби? – питає мене співачка, замислившись. – Як зрозуміти, є вона чи ні?
У випадку з Л. Монастирською мені легко відповісти. Її навіть немає у соціальних мережах. Вони ж існують переважно для того, аби виставляти свої світлини і збирати компліменти. А Людмилі не просто є, що показати – у неї навіть ой як є що! Але вона цього не робить.
«Мені здається, що жага компліментів є ознакою внутрішньої ущербності, – говорить співачка. – Для мене моя робота не є предметом вихваляння. Я просто дуже люблю те, чим займаюся!»
… Прихильники, звісно, не дуже задоволені, що позбавлені змоги висловити свої захоплення співачкою на її сторінці у соцмережах. Втім, їм залишилася можливість коментувати численні записи Людмили Монастирської в Ютубі. Ось лише деякі з них:
«Якщо є щось у житті, що надихає, дарує наснагу, відчуття радості, затишку і любові – то це голос Людмили Монастирської», «який неймовірний вокальний інтелект!», «Таке мʼяке наповнене (навіть меццовим звучанням) сопрано будуть слухати завжди, що б співачка не виконувала», «спів Людмили Монастирської – як лікувальний бальзам для серця, Божий дар для грішних, віддушина для смертних», «моє улюблене сопрано, три роки поспіль я ходила до Метрополітен, щоб послухати її «наживо» (Аїда, Тоска, Абігаїль)», «Господи це містика якась! Талант неперевершений!», «Вітаю всіх нас – ми живемо в епоху великої Людмили Монастирської»!
А мені згадується, як скромно «велика Людмила Монастирська» виходить у фіналі опер на поклон. Вона аплодує своїм колегам, оркестру і, замість того, щоб розкланюватися далі, пошепки нагадує партнеру, що на уклін необхідно вивести диригентку Аллу Кульбабу. Це настільки нетипово! Адже часто, особливо світові зірки, – так входять в раж від поклонів, що й зі сцени не виженеш! «Особливо тенори! – сміється Людмила. –
Вони зазвичай кланяються перед моїм виходом, і так уже упиваються цим поцесом: і публіку цілують, і сцену лобзають!»
Людмилу Монастирську не засмучує фраза, що оперу розуміють не всі. У відповідь вона ствердно киває: «А це і неможливо. Бо опера – елітарний вид мистецтва, для сприйняття якого потрібна спеціальна підготовка, освіта, досвід».
Для співачки важлива не кількість, а якість. В усьому. В особистому спілкуванні. В колі друзів і шанувальників. Навіть в обсязі інтервʼю для преси і телебачення. Вона відмовляється брати участь у телевізійних шоу. Не шукає «забуття» у легковажних детективах, навіть коли дуже важко на серці.
У складні хвилини Людмила пірнає у філософську літературу, яка замислюється над силою людського духу, над питанням вибору – навіть в умовах, де це, здавалося б, неможливим: війна, концтабори, сталінський терор. Вона ніби трансформує свій власний біль через досвід інших людей, духовний подвиг яких бере собі за приклад. Навіть під час війни Людмила Монастирська бачить не лише горе і руйнацію, а й Красу. І не тому, що її багато, а тому, що це – її свідомий ВИБІР.
Співачка зі світовим досвідом, якій є про що розповісти, любить СЛУХАТИ інших. Їй цікаво заглиблюватись, замислюватись, аналізувати. Навіть після вистави (а 3,5 години опери – це дуже виснажливо!) вона замість спати, прокручує в голові весь спектакль. І, буває, з усієї блискучо проведеної партії, все-таки знайде «одну ноту», яка їй видалася «неідеальною». Самоїдство? – Не думаю. Скоріше, намагання зрозуміти причину, аби наступного разу все було досконало.
У нашому галасливому житті Людмила Монастирська надає перевагу звучанню… ТИШІ. І я мимоволі згадую вислів: «Лише в тиші народжується істина».
Хто знає Людмилу ближче, насолоджується її тонким почуттям гумору та надзвичайною душевною мʼякістю. «Коли за пультом стояв Лівайнушка…» Це Людмила – про Джеймса Лівайна! Яка ж милота! Адже геніальність диригента не виключає ніжного до нього ставлення. Бо Людмила цінує в ньому не лише талант, а й бачить більше – людяність, щирість, душевність.
У стилі її спілкування є й інші – такі незвичні, але такі ніжні форми слів: «концертик» або «творик». Цю форму – демінутив – прийнято називати у філології зменшено-пестливою. А я в даному разі бачу тільки пестливу. Жодного «зменшення». Бо «концертик» міг відбуватися в Hollywood Bowl – знаменитому театрі просто неба в Голлівуді (Лос-Анджелес), де у перших рядах сиділи легендарні голлівудські кінозірки. А «творик» в реальності виявлявся грандіозно-віртуозним «творищем»!
Однак, водночас із мʼякістю Людмила Монастирська має непохитний внутрішній стрижень. Вона сильна. Самодостатня. «Мені часто кажуть, що не лише чоловіки, а й деякі жінки бояться до мене підходити», – з усміхом говорить співачка, наголошуючи, що сильними не народжуються. Ними стають. А прониклива відвертість з обраними лише підтверджує її внутрішню міць, бо тільки сильна людина не боїться показати свою вразливість
«Я і героїнь люблю зі стрижнем», – говорить співачка. Тож, навіть в образі Аїди вона не вбачає рабиню на побігеньках. Для неї це, насамперед, ефіопська царівна, яка опинилася в рабстві в Єгипті. Тому підкоряється Аїда лише через внутрішній супротив. І саме це для Л. Монастирської – ключ до трактування образу.
Але по-справжньому я зрозуміла, яке глибинне у співачки занурення в ролі, після того, як один її знайомий обізвав Тоску «дурепою», бо та розповіла начальнику поліції Скарпіа, де ховається політичний злочинець Анджелотті. Співачка так засмутилася, що хвилин 40 (!) доводила, що це не так!
«Хіба можна назвати жінку «дурепою» через те, що вона безумно кохає свого Каварадоссі! – вигукувала Людмила. – Адже його катують! Коли Каварадоссі приводять з тортур, Тоска навіть боїться до нього доторкнутися – таке його тіло понівечене. Він навіть втрачає зір, бо реагує лише на звук її голосу: «Тоско, це ти?» Звісно, що закохане серце не може дозволити продовжити ці катування – тому вона і розкриває політичну таємницю…»
А далі співачка такт за тактом аргументувала свою думку. Я була вражена, наскільки блискучо вона знає на памʼять кожну ремарку композитора, слова всіх партнерів, як детально розуміла вона біографію кожної ролі, яким бездоганним було її відчуття музики та фрази, і наскільки філігранним – аналіз психологічних нюансів…
За всім цим я побачила найголовніше: Монастирська захищала Тоску, ніби саму себе. Я раптом відчула: переді мною не Людмила, а її героїня. Бо вона МИСЛИЛА як Тоска! ВІДЧУВАЛА – як вона! А під час розповіді про найдраматичніші моменти співачка аж тремтіла! Оце проникнення в образ!
Мені згадалися ще дві героїні Людмили Монастирської – Сантуцца з опери «Сільська честь» П. Масканьї та «Манон Леско» з однойменної опери Дж. Пуччіні. Ці партії для співачки особливі. Щоразу виконуючи їх, вона не може стримати сліз. І не важливо, де вона їх співає – на сцені Ла Скала чи в рідній Національній опері України.
«Я співаю і ридаю водночас! Особливо Манон», – говорить Людмила і навіть сама дивується, як їй це вдається. Адже співати та плакати надзвичайно складно через поєднання фізичних та емоційних факторів. Плач провокує спазми (звʼязки перестають бути гнучкими), вдихи стають судомними, а який же оперний спів без правильного дихання та контрольованої опори!
Але дивовижним чином Л. Монастирській таки вдається співати і плакати. При чому плакати так, що її сльози не лишають нікого байдужими. Разом з нею ридають її партнери, публіка, а за пультом – диригент.
«Всю четверту дію в «Манон Леско» героїня помирає, – говорить Людмила. – Не дарма Пуччіні називають веристом (від слова «vero» – «правдивий»). Музичні фрази прописані так, що стає абсолютно зрозуміло: героїня задихається… Арію Манон я майже ніколи не беру в концерти, бо вона мене «заганяє» в такі «вібрації», що я довго не можу отямитися»…
Я згадую, як я сама не могла отямитися після сцени смерті Манон Леско у виконанні Людмили Монастирської. Певний час після вистави я гостро усвідомлювала свою безпорадність, бо жодними словами не могла описати свої відчуття! Саме так переживаються миті СПРАВЖНЬОГО ПОТРЯСІННЯ!
Це не був спів у звичному розумінні. Це була грандіозна ДРАМАТИЧНА СЦЕНА. Але водночас (що парадоксально) кожна нота була проспівана бездоганно. Кристально-чисті інтонації, регістрова рівність звучання – все це сприяло спрямуванню уваги на ІНШЕ!!
На надзвичайне ХУДОЖНЄ враження. ВАЖКЕ. ДО БЕЗМІРУ. ДО ДУШЕВНОГО ВИСНАЖЕННЯ. Я вперше подумала, що існує мистецтво БЕЗ КАТАРСИСУ – тобто страждання без просвітлення.
Яким неймовірним було виконання тієї самої арії, яку Людмила не наважується співати в концертах – «Sola, perduta, abbandonata» («самотня, покинута»). Я, яка знає її на памʼять, сприймала цей нотний текст, як абсолютно новий, наче до цього ніколи його не чула.
Тому що наповнений він був зовсім по-іншому, ніж я звикла. Це була сцена, сповнена такої внутрішньої сили, що мені згадалася сумна істина: перед смертю людина отримує полегшення. Саме тому я ВІРИЛА Манон-Монастирській, яка раптом підвелася і прочинила навстіж свою душу. ВОСТАННЄ.
Які вражаючі розмовні інтонації! Зойки! Зітхання! Стогони!
Які приголомшливі крики, що крають серце!!! Які паузи!!!
Вони – не момент перепочинку. Вони – момент найбільшої НАПРУГИ ОЧІКУВАННЯ – що далі? І найбільшої надії – на ЧУДО! А раптом все налагодиться?! Так ми сподіваємося у житті, навіть коли усвідомлюємо, що всі надії втрачені. Ми все одно продовжуємо уповати на диво. Як у Лесі Українки: Contra spem spero – без надії сподіваюсь…
Я ловлю себе на думці, що разом зі співачкою прагну до кульмінації. Але хіба я «здогадуюся», що це буде кульмінація-катастрофа, неосяжний відчай, за яким – ПОРОЖНЕЧА… Дві фрази з усієї арії Людмила Монастирська не співає. Її Манон, ридаючи, приголомшливо кричить: «Tutto finito!» («все скінчено!») та «Non voglo morir!» («я не хочу помирати!»). В цьому крику поєднуються, здавалося б, несумісні речі: гранична змученість і неймовірна ЖАГА ДО ЖИТТЯ!
І знову спів. Нове, зовсім незвичне забарвлення звуку. Завдяки йому я розумію: це останні слова Манон. Безопорне піано під час видиху – надзвичайно складний технічний прийом, яким володіють одиниці. Але про техніку я тоді не думала. Моє серце зупинялося разом із серцем Манон.
… Пішла завіса. А я не в змозі була аплодувати. Бо мені хотілося протестувати проти такого фіналу. Навіть знаючи сюжет, я була НЕ ГОТОВА до нього! Я НЕ МОГЛА з ним погодитися!!! Душа летіла навскіс над прірвою…
Я плакала… Разом з Людмилою Монастирською… З іншими глядачами. Її партнером по сцені і диригентом за пультом.
Тепер я розумію, чому Л. Монастирська не любить, коли її називають «кращою Аїдою» чи «кращою Абігаїль». Для неї кожна героїня – це частка її душі. Хіба що за винятком Леді Макбет. Бо жага влади шляхом убивств – взагалі не про Людмилу. Але тим більше вона вражає у цій партії, бо я розумію силу її перевтілення!
Фото: Юрій Прияцелюк, архів Національної опери України, особистий архів Людмили Монастирської
P.S. 27 ЧЕРВНЯ 2025 РОКУ у Національній опері України відбудеться БЕНЕФІС ЛЮДМИЛИ МОНАСТИРСЬКОЇ.
Вона вперше вийде в премʼєрній постановці «Трубадура» Дж. Верді у партії Леонори.
Автор: Яна Іваницька
Виконавці: Людмила Монастирська
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
Джерело: improvisator.com.ua
|